ПРОВОЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, док.

1. неперех. Воювати якийсь час. Коли його призвали на війну, він провоював чотири роки (Довж., III, 1960, 424); Дядя Мокійчук без поранень провоював першу світову і громадянську (Перв., Дикий мед, 1963, 192).

2. перех., перен., розм. Втрачати кого-, що-небудь, воюючи. — Еге, парубче! — набрався врешті хоробрості старий. — Провоював ти свою дівку. Заміж вийшла Уляна (Збан., Любов, 1957, 10).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 145.