ПРОБЕЛЬКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОБЕЛЬКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, перех. і неперех. Док. до белькота́ти, белькоті́ти. — Ну? — грізно спитав городничий. — Ізловили, — пробелькотав Забіяка. — Кого? — Двох хлопців (Мирний, І, 1954, 261); — Ви, — пробелькотала [Ольга], вся червона з досади, — ви… я вас зневажаю! (Вільде, Сестри.., 1958, 376); Переляканий підпоручик Дуб козирнув і, пробелькотівши: — Звичайно, пане полковник… — зник у дверях (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 592); Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету (Тулуб, В степу.., 1964, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 113.