ПРИТУЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПРИТУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРИТУЛИ́ТИ, тулю́, ту́лиш, док., перех.

1. до кого-чого і без додатка. Щільно прикладати, притискати кого-, що-небудь до когось, чогось. Нетерпляче кидається [раб-гебрей], притуляючи голову до затіненого боку бруса камінного (Л. Укр., II, 1951, 242); Нахиляється дід до кожного дерева, притуляє вухо до стовбура (Ів., Вел. очі, 1956, 125); Син хутко вхопив рушницю, притулив приклад до плеча, прижмурив праве око і, хвилинку поцілившись, вистрілив у куток (Кир., Вибр., 1960, 330); // у сполуч. із сл. до себе, до серця, до грудей і т. ін. Міцно обіймати кого-небудь. Варто було зашелестіти траві під маленькою босою ніжкою, як я поспішав назустріч Марії, притуляв її до себе, навіть не питаючи, чом вона запізнилася (Мур., Бук. повість, 1959, 15); Щільно притуляє вона до себе слабу дитину й цілує щоки та очі (Н.-Лев., І, 1956, 52); Притулили [козак і сотниківна] один одного до серця та й заплакали; щастя, як і горе, кажуть люди, точить сльози (Стор., І, 1957, 41); Дружно, міцно всіх вас, браття, я б до лона притулив, І надії, і прокляття З вами разом поділив (Граб., І, 1959, 293); // Наближати, присувати, приставляти і т. ін. що-небудь до чогось. Стара пані притуляє до очей якісь прозорі скельця і щось белькоче (Донч., III, 1956, 19); Вона притулила лице трохи не до самого дзеркала й роздивлялась на свої дуже примазані помадою коси (Н.-Лев., III, 1956, 214); Високий, худий прислужник пер в двері м’яке, велике крісло, обдерте ззаду і споловіле. З грюком пересадив через поріг і поволік у куток, де й притулив до стіни (Коцюб., II, 1955, 195); // Притискаючи, обкладати щось чим-небудь. Щоки пашуть, я гіллячка молодих берізок в жменю зберу да притулюю, щоб прохололи, огортаю собі шию (Барв., Опов.., 1902, 73); Наталя вмочила у воду хусточку і вправно притулила її Павликові до лоба (Донч., VI, 1957, 10); // Ставити щось похило, обпираючи верхньою частиною об що-небудь. Почала [Параска] їх [подушки] складати: спідню — пряменько положила, верхню — навскосяк угору підвела, до бильця притулила (Мирний, IV, 1955, 355); // Щільно зачиняти (двері і т. ін.); причиняти. Міцно двері притулив [би] від заздрого людського ока і почав би нове житє [життя] (Хотк., II, 1966, 98); // перен. Пов’язувати що-небудь з кимсь, застосовувати до когось. Притуляють сю брехеньку іноді до Цигана (Номис, 1864, № 2980); Притулили до його сю вигадку, а воно зовсім до його й не пасує (Сл. Гр.); — Не та мати, що на світ породила, а та мати, що вигодувала… Оцю приказку саме до мене й притуліть (Л. Янов., І, 1959, 347).

◊ Притуля́ти (притули́ти) горба́того до стіни́ див. горба́тий; Хоч до ра́ни притуля́й (притули́) — те саме, що Хоч до ра́ни приклада́й (приклади́) (див. приклада́ти). [Штефан:] Лука доброю був дитиною, хоч до рани притули (Галан, І, 1960, 465).

2. розм. Надавати притулок кому-небудь; поселяти, розміщати. Завтра Соломія мала попрохати свого булгарина притулити поки що Остапа і, коли він згодиться, зараз же вибратись із плавнів (Коцюб., І, 1955, 377); [Сашко:] Матері моєї не було? [Сергій:] Не бачив. [Сашко:] Бо там шукають її, корів пригнали, а притулити їх ніде (Мороз, П’єси, 1959, 12); * Образно. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах (Ю. Янов., II, 1958, 11); // перен., розм. Влаштовувати для публікації в якомусь друкованому органі. Ще ж я чув, буцімто хочеш тут же притулити дещо і по-нашому писаного (Кв.-Осн., VI, 1957, 41); Може б його [образок] куди дало б ся притулити? (Коцюб., III, 1956, 121); Коли ж мого оповідання ніде до друку Ви не зможете притулити, то звольте, шановний Пане, одіслати його мені рекомендованою опаскою (Крим., Вибр., 1965, 567).

3. Прикладаючи що-небудь до когось, чогось, приладжувати, припасовувати або приміряти його. Цілісінький день було розкладає [Марта] тії клаптики — косенькі, вузенькі, довгі, куці.., один до одного притуляє, припасує так, що виходять ловкі узори, наче на листу (Григ., Вибр., 1959, 256); Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію і притулила до свого стану (Н.-Лев., II, 1956, 47); // Додавати, прилучати щось до чого-небудь. Взяла я ту кукурузу [кукурудзу] та й висипала в мішок до своєї; ..бо мала до чого притулити (Н.-Лев., III, 1956, 281); Роман доміркувався, що ті три морги землі, котрі недавно купив Семен і котрі наче сам бог притулив до його, Романової, ниви — непотрібні Семенові. Авжеж непотрібні, бо він не вміє шанувати їх (Коцюб., І, 1955, 118); // Прикладаючи що-небудь до чогось, з’єднувати з ним; приєднувати. Взяла я ті шматки сала та й притулила до свого, бо сало ж не значене (Н.-Лев., III, 1956, 282); — Так-то, сину, — зітхнула Настя, — одрізана скибка хліба, то вже не притулиш (Вас., І, 1959, 292); Швидко підійшов [чоловік] до дерева, притулив шматок надірваної кори до стовбура, міцно забинтував хусткою, потім витяг з кишені мотузок і став обв’язувати поранене місце (Жур., Вечір.., 1958, 396); // перен., рідко. Додавати щось до висловленого, сказаного раніше. Що скажеш путнього під такий настрій?! Що розумнішого притулиш до всього сказаного у попередніх розмовах..?! (Вол., Місячне срібло, 1961, 11).

4. розм. Розміщувати, класти, ставити і т. ін. що-небудь десь (перев. на невеликому, тісному просторі, у незвичному, незручному місці). Та й мудрі ж і писанки!.. рожа на усе яйце і не уписалася, так вже і листячко дрібнесеньке вже на самому кінці ледве притулили (Кв.-Осн., II, 1956, 227); На столі, на підвіконні, на поличці біля умивальника — скрізь, де тільки можна було щось притулити, лежали сірі, запилені речі (Хор., Ковила, 1960, 15).

5. розм. Влаштовувати кого-небудь кудись (на якусь роботу, посаду і т. ін.). Якби хлопець — справа ясна: можна притулити десь у ремісничій школі, щоб на майстра научався… (Кач., II, 1958, 24).

6. розм., рідко. Закривати, затуляти чим-небудь. Коли ж їх [очі] притулили повіками, то вид її зробився зовсім спокійним, а на устах тоді примітили тихий усміх… (Григ., Вибр., 1959, 327).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 70.