ПРИТУ́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до притули́ти. — Щось буде! — все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба (Н.-Лев., І, 1956, 361); Внизу нікого не було. Двері, вивалені вибухом танка напередодні, стояли притулені до лутки (Голов., Тополя.., 1965, 464); Цю людину можна було б прийняти за майбутнього комісара санаторію, коли б на потемнілій марлевій пов’язці не звисала права рука, притулена ніжно, мов дитина, до грудей (Збан., Сеспель, 1961, 30); Ті чудові садочки, притулені на горах або сховані в западинах, були наскрізь пронизані сонцем, зеленіли до самого дна (Н.-Лев., II, 1956, 381); Тут і там у гущавині зелені траплялися.. портики, мальовничо притулені на берегах озерець (Смолич, І, 1958, 78); // приту́лено, безос. присудк. сл. Німці йдуть без касок, голови високо підстрижені, курточки розстебнуті, під ними голі груди, штанці куценькі, коліна й литки сухі, як курячі, до животів притулено новенькі автомати (Ю. Янов., І, 1958, 313).

2. у знач. прикм. Який притулився до кого-, чого-небудь. Якось надвечір Маланка вийшла з хати і наткнулась на Гафійку, що стояла притулена до одвірка (Коцюб., II, 1955, 25).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 70.