ПРИТИ́ЧИНА, и, ж., розм., заст.

1. Перешкода, завада. — Для мене нема і не буде ніякої притичини, щоб одвідать тебе й нагодувати (Н.-Лев., II, 1956, 235); Попався у сю веремію і наш дідуган Тарасович, та якось викрутивсь. Кому вже бог пошле довгий вік, то ніякий гаспид, ніяка притичина йому його не вкоротить (Стор., І, 1957, 164); Повернули. Почали шукати справжній шлях. Шукали, перепитували. Найшли шлях, виїхали. Аж тут друга притичина сталася: почали з’їжджати з гори, як на кобильчині наритники лопнули (Ков., Кутя.., 1960, 47).

2. Пригода. — Ну, та й притичина мені трапилась цього вечора! (Н.-Лев., IV, 1956, 159); А з Василем ось яка була притичина. Вийшовши з попівського саду, він ледве-ледве затюпав до Шміла, все воркотячи собі по дорозі (Фр., І, 1955, 170); [Бичок:] Що там за притичина трапилася? [Стеха:] Ох, горенько ж та лишко тяжкеє! Теличку, та ще й первісточку, цінують!.. (Кроп., І, 1958, 446).

3. Причина. — Та, правду сказати, я й не видам, за вас своєї дочки: є тому деяка притичина, — додала різким голосом Каралаєва (Н.-Лев., VI, 1966, 53); Управляющий (управитель) шукав будь-якої притичини, аби вивести дідичку з її рівноваги, призвести до сварки, чи що (Дн. Чайка, Тв., 1960, 66); Обидва замислились. — Адже добре знає [Турбай], у чому притичина, — думав Ярослав (Вол., Місячне срібло, 1961, 216).

◊ Оце́ так (яка́) прити́чина!; Що за прити́чина! — уживається для вираження здивування, невдоволення, розгубленості і т. ін. з приводу чогось несподіваного чи незрозумілого. — Оце, яка притичина! Оце випадок!.. Неначе щось недобре віщує… (Н.-Лев., IV, 1956, 94); Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби. — Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина… (Тулуб, Людолови, І, 1957, 236); Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись: — Ніколи не писав і не буду! (Вас., II, 1959, 294).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 63.