ПРИТИ́КА, и, ж.

1. Дерев’яний кілок або залізний прут, шворінь, яким прикріплюють волове ярмо до дишла. Як вихватить дід із воза велцку притику, — Побив бабі, помолов голову і пику (Україна.., І, 1960, 343); Хлопець не почув, як брязнуло об притику кільце (Мушк., Чорний хліб, 1960, 33); * У порівн. Довгий сухий ніс стримів, як притика у возі (Н.-Лев., II, 1956, 72).

2. розм. Стоянка для суден, човнів. По воді сновигали човни, а на притиці згрудилися байдаки й великі дуби (Панч, Гомон. Україна, 1954, 154).

3. діал. Доказ, довід. Баби раді, що зорудували з моєї притики своє діло [в адвоката], просять мене на могорич (Март., Тв., 1954, 208).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 59.