ПРИМО́ВЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИМО́ВЧАТИ, чу, чиш, док., розм. Не говорити чого-небудь, приховувати щось. — Коли б же, — кажу їм, — не моє лихо тяжке, то хіба б я й не зробила?.. та бачите, — мені й підвестися не дає. — Та воно то так… не так підвестися, як… — одказують мені [дядько і дядина], примовчуючи (Мирний, І, 1954, 92); А ще він, Клим, — звісно, простак та дурень: не то, щоб примовчати та схитрувати, як то вміють інші люди, — взяв та так зразу й ляпнув: думаю, як бог поможе, в писарі оддати (Вас., І, 1959, 97).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 679.