ПРИЛА́СКУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИЛАСКА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., рідко. Виявляти ласку до кого-небудь. Треба вола приласкувати, як запрягаєш (Сл. Гр.); Дівчина винувато посміхалась, і з того її обличчя ставало таким наївним, милим, що мимохіть хотілося приласкати його, приголубити (Панч, На калин. мості, 1965, 115); Михайло притиснув собачу голову до грудей, приласкав (Томч., Жменяки, 1964, 137); * Образно. Ой, високі явороньки, Як дістану рану, Приласкайте гілочками Ви мою кохану (Укр.. лір. пісні, 1958, 613); // перен. Приємно діяти на органи чуттів (про сонце, теплий вітер, дотик до чого-небудь гладенького, м’якого, пухнастого і т. ін.). Альоша переступив тяжкий цеп, що оповивав супокій монумента, і наблизився до його підніжжя. Холодний і чистий мармур приласкав його шкіру (Мик., II, 1957, 246); Визирнуло з-за даху сонце, пригріло, приласкало, і Софійка задрімала (Дім., Ідол, 1961, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 655.