ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., грам. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку. Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова) (Сл. лінгв. терм., 1957, 139); Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (Худ. чит.., 1955, 106); Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників — веселая, веселое, веселые — нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми — весела, веселе, веселі… (Рильський, IX, 1962, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 641.