ПРИКА́ЗНИЙ, а, е, іст. Прикм. до прика́з 1. В першій половині XVII ст. приказна система управління в Російській державі розвивалась далі, а разом з нею зміцнювалася самодержавна влада царя (Іст. УРСР, І, 1953, 214); // Який служив у приказі. Коваль тим часом вліз у багнюку, обійшов з усіх боків карету, під низ заглянув, позбирав каламарі та пера, приказним дякам віддав (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 140); Критик звертає особливу увагу на змальовані в повісті картини хабарництва і свавілля приказних дяків Московської Русі XVII ст. (Рад. літ-во, 8, 1965, 52); // у знач. ім. прика́зний, ного, ч. Той, хто служив у приказі. А там приказні, що охочі самі грошики лупити, а тутечка вони б що-небудь дали, що хоч би постояти біля Галочки (Кв.-Осн., II, 1956, 315).

Прика́зний крючо́к, зневажл. — чиновник, писар приказу. Приказні крючки попервах дуже охоче хапали Омелькові грошики (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 516).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 632.