ПРИ́ЗРО, рідко. Присл. до при́зрий. Шестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті (Мирний, І, 1954, 333); — Та це… знайомі мої: учитель народний і… хоче у земство проситися, — показав на Оленку. — Гм! — буркнув Кочура, та й губу закопилив так призро (Тесл., З книги життя, 1949, 128).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 622.