ПРИЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРИЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., заст.

1. неперех. Виявляти ласку, милість. [Воєвода:] Насправді, несподівана то честь, Клянусь вогнем, що найясніша пані Призволила назустріч вийти нам (Коч., П’єси, 1951, 131); // перех. Пропонувати що-небудь як ласку, милість. [Єпископ:] Смертельний гріх оці твої прокльони, ще й в годину, коли тобі брати братерську поміч так гойно призволяють (Л. Укр., II, 1951, 230).

2. неперех. Давати дозвіл, згоду на що-небудь. [Халява:] Вельможного пана позволю спитати, Чи призволяєте нам починати? (Кроп., V, 1959, 272); Звернувся панотець до Йвана, щоб його заніс до кімнати. Але й на це не хотіла їмость [милостива пані] призволити. Нащо смішитися перед людьми? (Март., Тв., 1954, 228).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 615.