ПРЕ́ЦІ́НЬ, діал.
1. част. Адже (див. а́дже1). Не можна сказати, щоби й вони його не любили!.. Прецінь Івась був їх дитина не менша других, прецінь ніколи їм не дігнав [допік] ні непослухом, ні прикрим словом (Фр., І, 1955, 139); — Пощо ти вбив зайця? — гнівався Івоніка. — Ти ж знаєш прецінь, що вони тепер недобрі. Що тепер заборона! (Коб., II, 1956, 137); — Бабо! — гукав було за звичкою старий. — Ну, яка я тобі баба? — гнівалася стара. — Прецінь у мене є людське ім’я, пане гімназіальний професор!.. (Ю. Янов., І, 1954, 109); // Все-таки. На Будзиновського не нарікаємо тому, що прецінь він з чогось жити мусить (Стеф., III, 1954, 65).
2. присл., у знач. вставн. сл. Між іншим. — Якщо вам справді далеко, то давайте трішки посидимо, перепочинемо. — Нічого, я вже привикла.. — Прецінь, ви слушно сказали, привичка важить багато, — з радістю підхопив Стась (Гур., Новели, 1951, 97).
3. спол., також у сполуч. із спол. а. Проте, однак, зате. Хоч я упаду по шию в воду, що ж я маю діяти, Хоч я і згину, прецінь поплину з милим ся повидати (Пісні та романси.., І, 1956, 186); Я сидів на возі.. і весь дрожав [дрижав] з ляку перед власними мріями, а прецінь не міг від них відорватися [відірватися] (Фр., IV, 1950, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 548.