ПРЕТЕНДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. Ставити певні вимоги, заявляти свої права на кого-, що-небудь. Уже не лише монастирі, але й церкви претендували на її [Софії] капітали (Гончар, Таврія, 1952, 132); Молодший [син імператора Франца-Йосифа] Вільгельм залишався.. без династичних перспектив, тому й претендував посісти трон бодай українського короля (Смолич, Мир.., 1958, 86); Святослав Всеволодович, який претендував на старшинство в Руській землі, обвинувачував Романа Ростиславича в тому, що він порушив обов’язки київського князя щодо оборони руських земель (Нар. стар. іст. УРСР, 1957, 571).

2. Домагатися визнання за собою певних властивостей, особливостей (часто відсутніх насправді). Звісно, моя думка не авторитетна — я й не претендую на се (Л. Укр., V, 1956, 200); Усякий панок, що претендував на те, щоб його вважали людиною культурною, поспішав влаштувати в себе кріпацький хор, оркестр, а то й навіть балет чи цілий театр (Гжицький, Опришки, 1962, 99); Радянська музична культура протистоїть і тим напрямкам буржуазного псевдомистецтва, які намагаються убрати міщанську безідейність в музичні форми, що претендують на популярність та доступність (Літ. Укр., 30.III 1962, 1).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 545.