ПО-ДУРНО́МУ, присл., розм.

1. Не так, як треба; нерозумно, необдумано, необачно. От радиться громада стала — Кому б то пасічником буть? Лисичка зараз і вгадала: «Ведмедика кликнуть!» — Послухали і по-дурному Постановили, що нікому Так не впадає, як йому (Гл., Вибр., 1951, 56); — Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному (Головко, II, 1957, 84); // Безглуздо. Тільки Тоня як гляне із степу в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там [на судні] із Віталиком (Гончар, Тронка, 1963, 316); // Як дурень, подібно до дурня. — Як вас тільки жінка й земля терплять? — Якось уже терплять, — по-дурному засміявся управитель (Стельмах, І, 1962, 583).

2. Даремно, марно, по-пустому. — Чого це Шарка гавкає? — подумала Стручиха. — Вона по-дурному ніколи не гавкає (Гр., II, 1963, 299); Він тільки дивився за тим, щоб жоден гвіздок.. не був забитий по-дурному, щоб тапчани робились на совість (Збан., Сеспель, 1961, 50).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 762.