ПО́ШЕПКИ, присл. Дуже тихо, майже беззвучно (говорити, розмовляти і т. ін.). Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись (Н.-Лев., III, 1956, 110); Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки (Гр., І, 1963, 411); Люди розповідали спершу пошепки, а далі і голосніше про подію, яка сталася тільки що (Турч., Зорі.., 1950, 219); Мати говорить майже пошепки, але мені все чути (Збан., Любов, 1957, 40); * Образно. Він [вітер] то летить, то ляже й завмира,.. То змовкне й прислухається до хвиль, Що пошепки говорять з берегами (Перв., II, 1958, 187).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 481.