ПОХУ́КАТИ, аю, аєш, док., неперех. і рідко перех., розм. Хукнути кілька разів; хукаючи, зігріти диханням. Кинув [Кирило] шапку, похукав у руки, розстібаться давай (Тесл., З книги життя, 1949, 31); Похукав [Ярема] на шпака, поки той кліпнув чорним діамантиком, погладив йому пір’я (Загреб., Шепіт, 1966, 376).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 459.