ПОХОВА́ТИСЯ, а́ється, а́ємося, а́єтеся, док.

1. Сховатися (про всіх або багатьох, все або багато чого-небудь; у багатьох місцях). Здавалося, велетенський звір-потвора наближавсь до принишклої землі.. Од його дихання трусилися дерева і поховалось усе живе (Коцюб., І, 1955, 315); [Голос чоловічий:] Парубки полякались, повтікали із села; кажуть, поховались у лісі та по очеретах (Вас., III, 1960, 104); Петлюрівці, що поховалися по борознах, лежали там, як пришиті до землі кулями (Панч, II, 1956, 203); — І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі — буде… (Мирний, II, 1954, 273); Зірочка покотилась… далі друга… третя — і поховались у синьому небі, мов у море канули (Кв.-Осн., II, 1956, 40); — Були колись у степу і річки, і озера, а де вони тепер? Поховались, повисихали, мертві піски насуваються… (Гончар, І, 1959, 29); * У порівн. Очі [Миколи] лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами (Н.-Лев., II, 1956, 252).

2. розм., рідко. Бути похованим. — Ото, господи… Їдні родяться у щасті, є що їсти, є в що вдягнутися, і горя не знають, а другі… отак марно гинуть… Ані хати, ані хліба кавалка,.. а як помре, то нема за що й поховатись (Коцюб., І, 1955, 454).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 455.