ПОХИ́ЛІСТЬ, лості, ж.

1. Властивість за знач. похи́лий.

2. Похила поверхня. Підійшов [опришок] до краю похилості, що йшла геть далеко униз і переходила в пропасть (Хотк., II, 1966, 203); Боязко тупцявся [Отава] на похилості покрівлі (Загреб., Диво, 1968, 129); * Образно. Буйна фантазія тручає бідного Макара Івановича по похилості в якусь чорну безодню, звідки нема стежки наверх (Коцюб., І, 1955, 165).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 446.