ПОТУПЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш і ПОТУ́ПЦЯТИ, яю, яєш, док., розм.

1. Тупцювати, тупцяти (у 1 знач.) якийсь час. Потупцювали [в’язні] трохи на місці, повсідалися. Однаково йти нема куди, а на ногах довго не встоїш (Збан., Єдина, 1959, 92); Волька, звично потупцявши, вимірював палицею грубизну сусідньої крижини й переступав далі (Ільч., Звич. хлопець, 1947, 62).

2. Піти, попрямувати куди-небудь повільно, дрібними кроками. Лакеї.. потупцювали долі гостинцем (Фр., III, 1950, 149); — Обережно зрізав дід одну гілочку, ранку землицею змазав і потупцював додому (Мартич, Повість про нар. артиста, 1954, 18); Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе (Гончар, III, 1959, 160).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 433.