ПОТРО́ХУ, ПОТРО́ХИ, присл.

1. У невеликій кількості, невеликими частками, порціями; помалу. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла (Вовчок, І, 1955, 314); Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її (Гр., II, 1963, 274); Напишу про все потроху, що гримлять у нас бої, що цвіте мигдаль пахучий, що співають солов’ї… (Гонч., Вибр., 1959, 190); Пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати, та все потрохи посилала синові… (Н.-Лев., І, 1956, 104).

2. Поступово, мало-помалу, повільно. Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі (Шевч., II, 1963, 218); Барило метнувся по дорозі, щоб довідаться, що там здіялось, а тим часом ватага потроху подвигалась [посувалась] (Стор., І, 1957, 395); Стояв кінець травня, і ставок почав потроху заростати лататтям та осокою (Донч., І, 1956, 51); Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег. Кам’яні стіни.. оживають потрохи (Коцюб., II, 1955, 415).

3. розм. У незначній мірі (неголосно, несильно, недалеко і т. ін.). — Ходімо, серце, до мене, — шепче [Проценко], гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем (Мирний, III, 1954, 251); Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін (Ю. Янов., II, 1958, 132); Панська хата лежала потрохи відсторонь від.. села (Коб., II, 1956, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 427.