ПОТОРО́ЧА, і, ж., розм.

1. Те саме, що при́вид 1, 2. Ніч. З неба дивиться місяць. Берестки, тополі стоять, застигли в сріблі… Поторочі ось і ось бовваніють: острішки, клуні, хліви… (Тесл., З книги життя, 1949, 175); *У порівн. Брожу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий — ввечері, вранці… (Граб., І, 1959, 341).

2. також лайл. Те саме, що опу́дало. — Пфу! — плюнув пан з такою огидою, немов то перед ним стояла не Пріська, не вродлива молодиця, а якась потороча… (Л. Янов., І, 1959, 211); Здивовані прохожі.., мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (Кол., На фронті.., 1959, 133); [Дід:] Новому цареві присягать будемо! Он що! [Баба:] Та йди вже, йди, потороча! (Мам., Тв., 1962, 286); *У порівн. — От тепер ти мій, — пильно оглядала вона Сергія, — а то стоїть, як потороча на городі (Епік, Тв., 1958, 137).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 419.