ПОТОПА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОТОНУ́ТИ, тону́, то́неш, док.

1. Занурюючись у воду, іти на дно. Я вирнув на світ, б’юся руками й ногами та й криконув що було сили. Але чую, я знов потопаю, знов пірнув під воду (Н.-Лев., VI, 1966, 94); Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Гр., І, 1963, 420); [Мар’яна:] Чого ж мій вінок потонув?.. Може, я справді родилась великою грішницею?.. (Вас., III, 1960, 8); Чомга [пірникоза] раптом пірнула і опинилась біля дітей, квокнула до них, і всі троє потонули в воді, проте зразу ж виринули (Досв., Вибр., 1959, 413); * Образно. Непорушними очима дивляться велетні-гори, а ти сам… сам-один.. ідеш грунем, ледве вловлюючи стежку очима, і потопаєш у красі… (Хотк., II, 1966, 375); Ясна ця думка, не встигши блиснути, потонула в каламутному потоці інших (Шовк., Інженери, 1956, 184); // Тонучи, занурюючись у воду, гинути, вмирати. Краще в ставку потопати, як з нелюбим шлюб узяти! (Укр.. присл.., 1955, 115); Світить місяць серед неба — І той погасає; Вже корабель між скалами В морі потопає (Рудан., Тв., 1959, 102); Над водою розлігся розпачливий зойк отця Миколая, який незграбно шубовснув у воду. — Рятуйте, люди, хто в бога вірує… Рятуйте, християни… потопаю… (Стельмах, І, 1962, 508); — Хто ж вас обдурив, тіточко? — ..Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у них з головами своїми потонули! (Мирний, III, 1954, 162); І ти, ясний Доне, від степу кордоне, — уся ота нечисть в тобі хай потоне! (Тич., II, 1947, 229); // Занурюватися, провалюватися в що-небудь м’яке, сипке, в’язке і т. ін. Теплий весняний дощ. На розмитих, вибоїстих дорогах ми потопаємо по коліна в багнюці (Кол., На фронті.., 1959, 64); Син спав і досі, потопаючи в подушках на широкому дерев’яному ліжку (Кучер, Прощай.., 1957, 380); Гість з розмаху потонув у м’якому кріслі біля столу (Хижняк, Килимок, 1961, 32); // у сполуч. із сл. погляд, очі, зір і т. ін., перен. Пильно вдивлятися в що-небудь (перев. далеке). А вгорі ж — нема блакиті міри, В тій безодні потопає око… (Стар., Поет. тв., 1958, 27); Хмельницький потопав зором в синій далечині (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 558); Коли я над нею схилився, були її очі в тій хвилі широко отворені й потонули на хвилину в моїх… (Коб., III, 1956, 86); // перен. Змішатися з ким-небудь. Нова школярка скоро потонула в шкільній юрбі (Вас., Вибр., 1954, 94); // перен., розм. Бути дуже завантаженим справами, турботами і т. ін.; цілком поринати в певне заняття, розвагу тощо. Я знаю, в якому тяжкому стані перебувають наші редактори і літературні консультанти: вони потопають у паперовому морі (Рильський, Веч. розмови, 1962, 107); Тільки після того, як випустили з тюрми,.. я більш-менш грунтовно засів за літературну працю і потонув у їй, захопившись нею без вороття (Вас., IV, 1960, 40); Наближався великдень.. А тут іще, мов на біду, навчила Анниця писанки писати, — і Маруся ціла потонула в цій цікавій забаві (Хотк., II, 1966, 34); // перен. Піддатися чиємусь впливові, ототожнитися з ким-небудь. Моє «я» потонуло в образі Подорожнього, і всі муки й страждання його я відчув і пережив протягом короткого спектаклю (Минуле укр. театру, 1953, 136); // перен. Бути охопленим якимись почуттями, переживаннями. Робота спинилась, голка випала з рук і шиття посунулось додолу. Що се? Чи тепер потопати в мріях? (Л. Укр., III, 1952, 473); Не було [на похороні] й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині.. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні (Довж., І, 1958, 93); Пан сидів, потонувши в думах, і не чув тих остатніх слів (Фр., II, 1950, 118); Воловик насторожив уші, увесь потонув в увазі, в чеканні, що скаже Марина (Епік, Тв., 1958, 579).

2. Зникати з поля зору, занурюючись у щось, ховаючись за чим-небудь, у чомусь. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав (Шевч., І, 1963, 3); Ой зійду я на могилу, Пущу коня на долину, — Кінь у травах потопає, Моє серце сум стискає (Фр., XIII, 1954, 152); Анатолієві чомусь стало жарко. Захотілося весни, квітів, сонця і високої духмяної трави, в якій можна потонути з головою (Руд., Остання шабля, 1959, 250); // Бути майже непомітним, невидимим серед чого-небудь, ледве виднітися за чимсь. У млі потопають доми, димарі, Як витвори злої омани, І сунуться, сунуться тихо вгорі Тумани… тумани… (Вороний, Вибр., 1959, 64); Труна соснова в квітах потопає, а в ній з лицем усміхненим і ясним лежить гармаш, неначе спочиває… (Гонч., Вибр., 1959, 202); [Семен:] Знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками (Кроп., І, 1958, 59); Цілковита тиша панувала в місті, яке потонуло в темряві (Сміл., Сашко, 1954, 99); Три дні лютувала хуртовина, ліс потонув у снігових заметах (Донч., III, 1956, 123); // Ставати ледве чутним або нечутним серед сильніших звуків, шумів. Розмови дорослих потопають у пискоті, вересках сотні малечі (Ю. Янов., II, 1958, 58); Хтось застогне у лісі далеко, потім ближче… Стріпоче птиця крильми, хрусне гілка, а потім потоне все в могутнім хоралі, в шумі віковічнім (Хотк., II, 1966, 304); Останні слова академіка потонули в бурі оплесків (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 207).

3. перен. Іти в забуття; зникати, забуватися. Слова потішали, а голос і ліра, Як перш, голосили-ридали, Лагідна потіха і ясная віра Зникали, в жалю потопали… (Л. Укр., І, 1951, 346); Встає крізь пам’яті вікно далека ремісницька школа, що біля церкви, в деревах, де потопало мрій чимало (Сос., II, 1958, 373); Слава тобі, любомудре, Чеху-слав’янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді (Шевч., І, 1963, 261); Поет не міг не відчувати, що його творчість не потоне в річці забуття, що вона буде безсмертною (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 604).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 416.