ПОТЕМНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.

1. Док. до темні́ти 1. Небо потемніло, заіскрилось зорями… (Коцюб., І, 1955, 240); Дубовий сволок прогнувся, потемнів від часу, але ще міцно тримає всю крівлю на своєму кряжистому хребті (Гончар, II, 1959, 144); Левко чогось аж потемнів за цю весну (Стельмах, І, 1962, 530); // Стати менш освітленим, повитися темрявою, мороком. Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західного сонця (Мирний, І, 1954, 336); На землю впала ніч — потемніли дороги (Зеров, Вибр., 1966, 28); Сонце сховалося, ріка потемніла, а місто стало видно виразніше (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 238).

В оча́х потемні́ло див. о́ко¹.

2. безос. Про настання сутінків, вечора, ночі. Надворі вже зовсім потемніло (Н.-Лев., II, 1956, 177); [Перший:] Щось потемніло наче? [Другий:] Вже ж бо вечір (Л. Укр., І, 1951, 456); Темінь почала залягати, вже десь зайшло сонце. Там, угорі, може, й золотяться ще останнім відблиском вершечки смерек, але тут уже зовсім потемніло (Хотк., II, 1966, 105).

3. Утратити яскравість, блиск; потьмяніти. — Вона з першої години мене не злюбила.. Чогось мені в скриню напорошила… і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли… (Вовчок, І, 1955, 81); «Як потемніло злото… срібло як змінилось чисте…» (Л. Укр., II, 1951, 153); * Образно. [Xвора:] Хоч би я й вірила у ваш осяйний рай, Невже б моя любов від того потемніла? Тоді сказала б я, що я не варта раю… (Л. Укр., І, 1951, 121); // перен. Утратити принадність для кого-небудь. Потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце (Мирний, IV, 1955, 312).

4. перен. Стати похмурим, невеселим. Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнів… (Мирний, І, 1949, 319); У Федота з досади пересмикнулось і потемніло обличчя (Мик., II, 1957, 357); Гетьман потемнів від гніву (Кач., II, 1958, 439); // Потьмяніти від гніву, хвилювання, болю тощо (про очі). Корній стояв, опустивши руки, дивився на матір.. Очі йому потемніли і губи стиснуті були (Л. Укр., III, 1952, 568); Те хвилювання та напруження пробивалося в неї ледь помітною дзвінкістю голосу (який, однак, за хвилину-другу вирівнявся), блідістю змарнілого обличчя та ще хіба тим, що її волошкові очі тепер зовсім потемніли (Коз., Листи.., 1967, 210).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 401.