ПОТАЇ́ТИ, аю́, аї́ш, док., перех. і без додатка.

1. Приховати, утаїти що-небудь від інших. Сором казати, а гріх потаїти (Номис, 1864, № 3175); — Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого? (Кв.-Осн., II, 1956, 60); // Не показати своїх почуттів, ставлення до кого-небудь. Горда молодість не могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася на комісара Шредера з неприхованим презирством (Довж., І, 1958, 292); // Не викрити, не виказати кого-небудь. Потаїти ворогів.

Не потаю́, перев. у знач. вставн. сл. — скажу одверто, признаюсь по щирості, не криючись. [Батура:] Не потаю, і мені ви допоможете ще глибше відчути душу Наталії Микитівни (Корн., II, 1955, 252).

2. розм., заст. Таємно привласнити щось. Дивиться Олексій Іванович на ту білу та пухку руку й дума: «Та й чесна яка душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б — десь закотилися, а вона — ні… Чесна душа!» (Мирний, IV, 1955, 232).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 394.