ПОСУВО́РІЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до посуво́ріти. * Образно. Зберіг [Л. Первомайський] вогонь свого серця, посуворілого в боях, але по-давньому неспокійного, буремного, тривожного й люблячого (Рад. літ-во, 5, 1968, 52); // у знач. прикм. Схвильований, посуворілий, напружено ждав [воєнком], що вона відповість (Гончар, Таврія.., 1957, 469).

2. у знач. прикм. Який набрав суворого виразу (про очі, обличчя). Катя зупинилась, глянула на його посуворіле, стражденне обличчя (Коз., Вибр., 1947, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 389.