ПОСТУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок. Стукати час від часу. Схопивши найбільший [молот], Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 290); Оксентій ішов, твердо постукуючи ціпком попереду себе та поважно пахкаючи люлькою (Смолич, Мир.., 1958, 175); Каринський усе ще постукував олівцем по столу, і це був єдиний звук, що порушував тишу холодного й темного приміщення (Шовк., Інженери, 1956, 53); Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків (Тулуб, Людолови, І, 1957, 64); // Час від часу утворювати негучні уривчасті звуки, вдаряючись об щось. Лукія віддаляється від нього, ..високі каблуки її постукують все далі розмірено й гордовито (Гончар, Тронка, 1963, 200); // Утворювати негучні ритмічні звуки під час роботи, руху тощо (про машини, механізми, транспортні засоби і т. ін.). Ми сиділи біля току — молотарка ритмічно постукувала (Смолич, День.., 1950, 9); Подзенькували, постукували, здригаючись на рейках, трамваї, поспішаючи до прохідних заводу (Автом., Щастя.., 1959, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 383.