ПОСТОЛИ́, і́в, мн. (одн. пості́л, тола́, ч.).

1. заст. М’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками (волоками). Куди ти вбрався на стіл з постолами? (Номис, 1864, № 2840); Приніс [Дрімайло] дві пари постолів: мабуть, сам поморщив їх з старих халяв чи з свинячих шкурлатків (Н.-Лев., IV, 1956, 315); Він ішов звільна, щупаючи перед собою стежку костуром та ногами, обутими в шкіряні постоли (Фр., IV, 1950, 414); — Настали жнива — давай [пан] нашу ціну; незгода — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле (Коцюб., II, 1955, 45); Майже зникли з Підгір’я й Гуцульщини постоли — це предковічне взуття злидарів (Козл., Сонце.., 1957, 8); *У порівн. Ляпає язиком, як постолом! (Укр.. присл.., 1955, 182); [Іван:] Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!.. [Омелько:] І певно, що лихо велике, бо й тварь [обличчя] тобі зморщило, неначе постіл (Кроп., І, 1958, 85).

◊ Постоло́м добро́ во́зять (но́сять) — традиційне жартівливе закінчення казки. Оце ж і вся [казка], — живуть, і хліб жують, і постолом добро возять (Сл. Гр.).

2. діал. Те саме, що личаки́. А ще, правда, на козакові Постоли в’язові (Укр.. думи.., 1955, 5); Зашнуровані перехрестям волок, вони [постоли] під колінними ямками закінчувались двома вузликами.. і оці ноженята, що стрімко вибивались з червоних берестяних постолів, одразу кинули жар до обличчя (Стельмах, II, 1962, 222).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 377.