ПОСТИНА́ТИ1, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Зітнути, зрізати, зрубати все або багато чого-небудь. [Єфросина:] Їй-богу, візьму ножиці та постинаю ті капосні ріжки (Н.-Лев., II, 1956, 479); [Лев:] Де-де! ще й не такі були дуби, та й тії постинали… (Л. Укр., III, 1952, 240).
Постина́ти го́лови кому — те саме, що Зітну́ти го́лову (всім або багатьом) (див. стина́ти1). — Скільки в мене є худоби — я приготую обід, як усе споживете — живі будете, а як не споживете, то голови постинаю (Укр.. казки, 1951, 139).
2. кого, рідко. Зітнути голови багатьом, зарубати, знищити багатьох. Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських (Шевч., II, 1963, 96); — Там, кажуть, далеко десь, на степах — усіх панів постинали (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 25).
ПОСТИНА́ТИ2, а́є, док., перех., рідко. Стяти, скувати льодом (річки, озера і т. ін.). Як під різдво притрусить землю сніг, Річки морозець постинає, Зібравши парубків, за пояс взявши ріг, З собаками вовків ганяє [прадід] (Бор., Тв., 1957, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 374.