ПОСПОЛИ́ТИЙ, а, е.

1. іст. На Україні до Народно-визвольної війни 1648 — 1654 рр. та в перші роки після неї — належний до міщан або до селянства, згодом, у другій половині XVII — XVIII ст., — належний до селян. Почали жовніри.. беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати [мордувати] (П. Куліш, Вибр., 1969, 51).

Посполи́те ру́шення — у феодально-кріпосницькій Польщі XIII — XVIII ст. — загальне ополчення шляхти. [Матушка гуменя:] А, проте, і наші вороги не дрімають. Король повелів посполите рушення збирати та вдарити на заступників віри нашої (Мирний, V, 1955, 75); Турецько-татарські напади зустрічали слабий опір з боку польського і литовського урядів. Найманих військ, які в той час почали замінювати посполите рушення (шляхетське ополчення), було недосить (Іст. УРСР, І, 1953, 147); Посполи́ті селя́ни — загальна назва селян Лівобережної і Слобідської України в другій половині XVII — XVIII ст.; Річ Посполи́та — офіційна назва польської феодальної держави від часів Люблінської унії 1569 р. до 1795 р. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана (Мирний, І, 1949, 186).

2. у знач. ім. посполи́ті, тих, мн. (одн. посполи́тий, того, ч.; посполи́та, тої, ж.), заст. Селяни. [Ткаля:] Принцеса ж мусить бути до кінця [турніру], щоб найгіднішого надгородити своїм вінцем. [Швачка:] Велика честь лица́рству! Колишня босоніжка, посполита, і стану подлого [підлого] і роду незначного, судити має гідності лица́рські (Л. Укр., II, 1951, 190); За смерть хлопа пан хіба що сорок гривен заплатить, а спричинися до цього посполитий чи козак, то й життям не відкупиться (Панч, Гомон. Україна, 1954, 32); В 1640 р. слуги князя Заславського вчинили наїзд на Пилипівську буду Тишкевича, розгромили її, а посполитих, підсусідків і челядь будну з усім їх майном пов’язали і перегнали в буду Заславського (Іст. УРСР, І, 1953, 211); // Некозацьке населення Запоріжжя часів Нової Січі (1734 — 1775 рр.). — Як старшина з гетьманом розпорядила [розпорядилася], так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає (П. Куліш, Вибр., 1969, 118).

3. заст., рідко. Звичайний. Як часто все починається з маленького, зовсім буденного й посполитого слівця! (Загреб., Шепіт, 1966, 216).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 358.