ПОСВАРИ́ТИ, варю́, ва́риш, док., перех.

1. кого, також з ким. Ви́кликати, спричинити сварку між ким-небудь. [Гострохвостий:] Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести (Н.-Лев., II, 1956, 518); Захар же міг і розбити яке вгодно весілля, він міг посварити сусід [сусідів], хоч би як вони раніше не жили в злагоді (Григ., Вибр., 1959, 153); — Як не мене з тестем посварить [жінка], то тестя зі мною (Збан., Єдина, 1959, 140).

2. Різкими, образливими словами висловити осуд, незадоволення чиєюсь поведінкою; полаяти, насварити. — Не без того, щоб часом не посварив [чоловік], не раз було і попоб’є; а все ж я за ним лиха не зазнала (Л. Укр., III, 1952, 470); Як же Оксану не посварити, коли вона нічого не вміє по хазяйству (Григ., Вибр., 1959, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 309.