ПОРІ́ЗНЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до порізни́ти.

2. у знач. прикм. Не з’єднаний з іншими однорідними предметами, елементами; окремий. Павло сів щось писати на порізнених клаптях паперу (Л. Укр., III, 1952, 590); // Який не має зв’язку з іншими; роз’єднаний, поодинокий. Лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей… (Мирний, II, 1954, 109); На правому березі ще де-не-де безнадійно змагалися окремі, спонукані одчаєм, порізнені загони шляхти (Кач., Вибр., 1959, 85).

3. у знач. прикм. Який не має внутрішньої єдності, згуртованості, цілісності. Бажав би я, мій рідний краю,.. Щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма! (Граб., І, 1959, 78).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 262.