ПОРУ́ЧИК, а, ч., дорев. Офіцерське звання у царській армії, наступне після чину підпоручика, а також особа, що має це звання. Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь там поручик, чи що (Мирний, II, 1954, 104); Офіцерський дроздовський полк був у повній формі, там полковники були за взводних, а капітани й поручики билися, як прості солдати, і командував ними донський хорунжий, що за рік зробився генералом (Ю. Янов., II, 1958, 253); Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на вішалці — з погонами поручика (Головко, II, 1957, 471).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 296.