ПОПРОСТЯГА́ТИ, а́ємо, а́єте, док., перех. Простягти в певному напрямку руки, ноги (про всіх або багатьох). Вибігла й дітвора на нас дивитись. Пані каже їм по-своєму: «Дайте сім [цим] хлопкам ручок поцілувати». Вони й попростягали рученята — цілуйте! (Вовчок, І, 1955, 45); // Витягнути, розкинути в певному напрямку віти, гілки і т. ін. (про дерева, кущі тощо). Старі, віковічні, дикі груші росли коло самої хати, попростягали гілки до самого причілка й неначе заглядали в старі невеличкі віконця (Н.-Лев., IV, 1956, 192); Ще за горою десь весна, Іще навкруг бухикають морози, А вже, дивись, на схилі виноград Попростягав до сонця лози (Вирган, В розп. літа, 1959, 113); // Спрямувати що-небудь до чогось. Вихованці мої працюють по всьому Хрещатику, де тільки баштові крани стріли попростягали до неба (Кучер, Дорога.., 1958, 45).

◊ Попростяга́ти но́ги — те саме, що Ви́тягти (ви́тягнути) но́ги (про всіх або багатьох) (див. витяга́ти). — Хто ж тобі їсточки зварить? Ви ж зі своїм учителем і ноги попростягаєте… (Речм., Весн. грози, 1961, 35).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 236.