ПОПОМ’Я́ТИ, мну́, мне́ш, док., перех., розм.

1. М’яти тривалий час; пом’яти добре; // М’яти якийсь час; пом’яти трохи. Парубкові ж хотілось хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 175).

2. перен., розм. Дуже побити. — Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, він і попом’яв… (Мирний, III, 1954, 145).

Попом’я́ти бо́ки кому — дуже побити кого-небудь. — Та постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям! (Мирний, II, 1954, 86).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 219.