ПОПЕ́РТИ, попру́, попре́ш, док., фам.
1. неперех. Рушити нестримно в якому-небудь напрямку. Як же почула скотина кров, як заревуть,.. декотрі, позадиравши хвости, чкурнули в степ, а другі так і поперли на людей (Стор., І, 1957, 197); Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору (Мирний, IV, 1955, 184); Крутнув Іван… Хрокнув трактор, здригнувсь і попер… (Вишня, І, 1956, 131); // перен. Почати масово вступати до якої-небудь організації, об’єднання і т. ін. (про багатьох). — Тепер осібники [одноосібники] в колгосп попруть… — Не приймати!.. (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 87); // Швидко й буйно почати рости (про рослини). Бур’яни поперли. Як попер спориш, як попер із землі подорожник! (Вишня, І, 1956, 86); // Наступати швидко, нестримно (про пори року). — Поперла весна, кажеш? — Поперла. — Як розіллється, всіх бандюків нам із лісу повиганяє (Гончар, II, 1959, 200), // у сполуч. з запереч. част. не із прийм. проти, перен. Не бути в змозі перебороти що-небудь. — Цифри.. — велике діло! Ніяка критика проти них не попре(Збан., Переджнив’я, 1955, 111); — Ну, що я вам говорив, Даниле Микитовичу? ..Проти фактів не попреш… (Кучер, Трудна любов, 1960, 182).
2. перех. Штовхнути кого-небудь кудись. — Хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре [писар] через двері та в двір (Н.-Лев., IV, 1956, 152); Тимко згріб у обидві руки тільняшку, ривком сіпнув до себе і, не давши опам’ятатися, щосили попер [хлопця] у двері (Тют., Вир, 1964, 365); // перен., заст. Бути причиною спрямування в певний бік чиїх-небудь дій, учинків, інтересів і т. ін. Не одразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого (Фр., І, 1955, 236).
3. перех. Погнати кого-небудь кудись, змусити перейти в інше місце. — Я вас всіх у тюрму запру… на Сибір попру! (Мирний, І, 1949, 303); Є чутка, що нас звідціль знову попруть кудись із батальйоном (Вас., Незібр. тв., 1941, 206); // Наступаючи, змусити противника тікати. Пригадали [солдати] перші дні та місяці війни, коли «він» [ворог] пер і пер, — здавалося, не було йому впину. А потім «його» поперли і вже справді впину не було… (Жур., Дорога.., 1948, 5); // Вигнати з місця роботи, служби кого-небудь. Якби б я їй [думі] служив тепер, Мене б Проценко геть попер (Сам., І, 1958, 226).
4. перех. Потягши що-небудь, змусити зрушитися з місця. — Послинив [я] сковану руку, щоби тим легше з неї сховзлося [зсковзнулося] залізо. Як попер, так воно й сховзлося (Фр., II, 1950, 24); // перен. Потягти кого-, що-небудь кудись. Чи він не встерігся, чи тим що зайве випив, — вхопила вода човен з необережним дідом та й поперла в шум на саму бистрину (Н.-Лев., І, 1956, 70); Здоровенний шуліка ухопив курча, а за ним потяглися угору і.. курчата з квочкою, бо зв’язані були міцно: так усіх і попер шуліка (Україна.., І, 1960, 214); // безос. — Підставив драбину, поліз.. (А колодку з роєм держу!) — Трісь! — та як поперло, як поперло, так.. сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб (Вишня, І, 1956, 82); // неперех. Протяжно, голосно заспівати. [3-й голос:] В семінарськім хорі сам Тарас як попре горою: го, го, го (Н.-Лев., II, 1956, 489).
5. перех. і неперех. Кинути з силою в кого-, що-небудь чимсь. Він підскочив, кишнув і, ухопивши грудку глини, попер її у тин (Мирний, І, 1954, 246); Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей (Н.-Лев., І, 1956, 370); // Ударити кого-небудь, потягти чимсь. — Я коло хати такого мазання мала, що ще й досі болять мене, любко, руки й ноги, а крижі як перебиті, неначе хто бучком попер… (Коцюб., І, 1955, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 195.