ПОПАЛИ́ТИ, палю́, па́лиш, док., перех.

1. Знищити вогнем багато чого-небудь, багатьох. — Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють, що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича, (Тулуб, В степу.., 1964, 501); В оселі озвалася сумовита чумацька пісня про солов’я, який звив гніздечко в лужку, вивів діток, а їх попалив безжалісний вогонь (Стельмах, Хліб.., 1959, 394); // перен. Обпоївши горілкою, призвести до важкого стану або до смерті багатьох. — Людей опоїв [Чіпка], горілкою попалив… Каторжний! розбишака! (Мирний, І, 1949, 309).

2. Використати з метою опалення або освітлення що-небудь поступово. Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч (Кв.-Осн., II, 1956, 484); Уже й хату розкидали [люди] І сволок з словами На угілля попалили!.. (Шевч., І, 1951, 296); — Та попалила [дерево на хату] взимку потроху, бо опалу не було,-сказала Олена (Н.-Лев., III, 1956, 337).

3. Знищити спекою або посухою (посіви, городину і т. ін.).

4. Пошкодити що-небудь чимсь гарячим або їдким. Карпо Чумак з бригадирами, усе пояснивши, слідкував, щоб не переливали угноєння, не попалили корінь (Кучер, Трудна любов, 1960, 560); // Викликати опіки на шкірі вогнем, чим-небудь гарячим або їдким, дією вітру, проміння і т. ін. Помер його батько. На фабриці тріснула форма, оббризкало його кипуче залізо, попалило (Ірчан, II, 1958, 119); — Тьотя казала, щоб я не ходив у самих трусиках, бо попалю спину (Ів., Таємниця, 1959, 43); — Сонце, сонце! Красне та ласкаве, ти до всіх привітне та ясне! Нащо ж ти промінням попалило в чистім полі князеві полки? (Забіла, У.. світ, 1960, 175); // у сполуч. із сл. смага. Викликати сухість і шершавість губ (про внутрішній жар, спрагу). — У мене щось в горлі пересохло, смага губи попалила… (Мирний, III, 1954, 131).

5. Палити якийсь час люльку, цигарку і т. ін. Антон підійшов до шофера попалити руського тютюну (Чорн., Визвол. земля, 1959, 163).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 181.