ПОНІ́КУДИ, присл., розм. До крайньої міри, до межі можливого; // у знач. присудк. сл. З рання й до вечора я в економії, а в неділю своєї роботи понікуди (Мур., Бук. повість, 1959, 6); Козаков і Македон, скинувши пілотки, розстебнувшись понікуди, пішли до найближчого дуба вмиватись (Гончар, III, 1959, 436).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 163.