ПОНИ́КЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до пони́кнути. Навколо в мовчанці стоять приголомшені люди у розпачі, з широко розкритими очима жінки, пониклі у тяжкій думі, та хмурні мужики (Головко, II, 1957, 295).

2. у знач. прикм. Похилений. «Куди йти? Що робити?» питала вдесяте сама себе молодиця, схопивши обома руками свою пониклу голову (Л. Янов., І, 1959, 244).

3. у знач. прикм. Полеглий (про траву, злакові). Лани пониклої перестояної пшениці… Женці серед подзьобаної бомбами ниви, яку їм нізащо не скосити (Хор., Незакінч. політ, 1960, 6).

4. у знач. прикм. Який звисає, звислий. Верба плакуча. Красиве дерево з тонкими пониклими гілками (Озелен. колг. села, 1955, 69).

5. у знач. прикм. Пригнічений. Туди [на Каховку] йшли [біляки], як на прогулянку, в англійських новісіньких френчах та французьких галіфе, а звідти поверталися пониклі, зарослі, в пилюці, в крові… (Гончар, II, 1959, 345); // перен. Який має похмурий вигляд. Ми пішли до старої хати. Тільки одчинили двері, одразу вдарило на нас важким духом.. Повіяло кошмарами пониклих руїн (Вас., II, 1959, 327).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 161.