ПОНИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОНИ́ТИ, и́ю, и́єш. док.

1. Починати нити. Болить, болить головонька і тіло понило (Сл. Гр.).

2. Мати поганий настрій, нудьгувати; томитися. Важко ж їй [Варці] було той вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати (Вовчок, І, 1955, 172).

◊ Се́рце пони́ло у кого — хто-небудь відчув жаль, тугу і т. ін. за ким-, чим-небудь. Болять карі очі, серденько понило. Як не бачу миленького, і діло не мило! (Чуб., V, 1874, 293).

3. Нити потроху, час від часу. [Пріська:] Подай, лишень, дочко, свитку, я трохи полежу, бо щось у мене поперек пониває і в сон ніби клонить (Вас., III, 1960, 77); // безос. Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось (Вас., II, 1959, 39).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 159.