ПОНАБИРА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.

1. Набрати багато чого-небудь у багатьох місцях, від багатьох осіб. Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви та діряві сукна! (П. Куліш, Вибр., 1969, 72).

2. Взяти на себе багато обов’язків, роботи і т. ін. [Н і н а:] Часу немає! А навіщо понабирали уроків в десятьох школах? (Коч., II, 1956, 204).

3. на що, розм. Купити тканину для багатьох; купити багато різних тканин. — Та й дочкам понабирай.. на спідниці, — хіба й вони не наші діти? (Мирний, І, 1954, 156).

4. Взяти з собою багатьох. Скаже [Маруся] Грицькові зладити сани, понабирає дівчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани і летять згори униз (Хотк., II, 1966, 17); // Зарахувати до складу якої-небудь групи, організації, навчального закладу і т. ін. різних людей.

5. у що. Наповнити чим-небудь якісь місткі предмети; // Вступивши у воду, глибокий сніг, пісок і т. ін., набрати у взуття. Вона винесла картину і, скрадаючись попід парканом, понабиравши в халяви чобіт снігу, занесла її до своєї кімнати (Коз., Сальвія, 1959, 188).

◊ На́че (мов і т. ін.) води́ в рот понабира́ли — зовсім замовкли, мовчать (про багатьох). Хвилин з десять мовчали [Чіпка і дід], наче води понабирали в рот (Мирний, І, 1949, 157); Всі [учні] наче води в рот понабирали (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 141.