ПОМ’Я́ТИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин ч. до пом’я́ти. Василь стояв посередині з насунутим на очі картузом і плакав, чуб на потилиці його дуже був пом’ятий (Мирний, IV, 1955, 109); Такої ночі пропадав гриб і вкривалась росою пом’ята зайцями трава (Трубл., І, 1955, 81); Рука його машинально потяглася до спідньої кишені, добула звідти досить уже пом’ятий аркушик телеграфного бланка (Ле, Міжгір’я, 1953, 12); // у знач. прикм. Од потоптаних та пом’ятих польових васильків пішов гострий дух (Н.-Лев., IV, 1956, 106); Тамара.. поквапливо вихопила собі з купи пом’яту емальовану мисочку (Хижняк, Тамара, 1959, 178); Емка [машина] під’їхала до нашого двору і вперлась пом’ятим буфером у ворота (Перв., Дикий мед, 1963, 140).

2. у знач. прикм. Який пом’явся, став зім’ятим. Ходили заробітчани в латаних свитках, худющі, погорблені, з острішками давно нестрижених чубів, що виглядали їм з-під брилів та пом’ятих шапок (Гончар, Таврія, 1952, 41); Пом’яте пір’я розпрямляють над водяною парою (Вигот. чучел.., 1956, 15).

3. у знач. прикм., перен. Який утратив свіжість, бадьорість. Він, видно, щойно прокинувся, бо був брезклий, чимось невдоволений, пом’ятий (Збан., Малин. дзвін, 1958, 126); // Покритий складками, зморшками (про обличчя). Стефані Онча дивиться на пом’яте обличчя горбуна, намагаючись розгледіти у сітці зморщок хоч одну знайому рисочку (Чаб., Балкан. весна, 1960, 130); На порозі зупинився якийсь чоловічок з пом’ятим, безбровим лицем, безбарвними очима (Коз., Сальвія, 1959, 101).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 140.