ПОЛО́ВНИК, а, ч. Місце, куди зсипають полову; засік для полови. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половника (Фр., III, 1950, 271); . Забув ти, як спав бувало по багацьких половниках і обходив панську худобу? (Ірчан, II, 1958, 134).

ПОЛОВНИ́К, а́, ч., іст. Феодально залежний селянин, який працював на землі феодала, віддаючи йому половину врожаю. Селяни повинні були віддавати боярам значну частину врожаю (близько половини — через що вони називалися половниками) (Іст. СРСР, І, 1956, 65).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 89.