ПОЛИ́ГАЧ, а, ч., розм. Помічник, спільник у яких-небудь діях (з негативним відтінком). Трикляття королю, полигачеві дуків, Що нас [ткачів] запріг облудою в ярмо (Граб., І, 1959, 247); Панські полигачі накинулись на чоловіка, скрутили, зв’язали йому руки (Стельмах, І, 1962, 430).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 67.