ПОКІ́НЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до покінчи́ти. Я згодився. Як бачите, справа покінчена (Коцюб., III, 1956, 363); Скілько вже в мене є початого, та не покінченого? (Мирний, V, 1955, 341); // покі́нчено, безос. присудк. сл. Коли з пришиванням.. було покінчено, всіх жінок з сьомого вагона зібрали в колону і повели широкою вулицею (Хижняк, Тамара, 1959, 172); З Харковом, з інститутом, з чистою наукою покінчено надовго — не на один рік (Шовк., Інженери, 1956, 4); Давно покінчено з війною, немало днів пройшло з тих пір (Гонч., Вибр., 1959, 316).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 25.