ПО́КИ́ДЬКИ, ів, мн. (одн. по́ки́дьок, дька, ч.).

1. Непридатні для використання, непотрібні залишки чого-небудь, мотлох, старі речі і т. ін. [Палажка:] А покажи лишень! [Тишко:] Та кажу ж вам, що утиль… Покидьок… [Палажка:] А куди ж ти його несеш? (Мам., Тв., 1962, 467); Перед кожною садибою гнили могили смердючих покидьків, де гарчали і гризлися собаки і гули хмари мух (Тулуб, Людолови, І, 1957, 167); * У порівн. — Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок (Мирний, III, 1954, 165).

2. перен., зневажл. Морально розкладені люди, декласовані, злочинні елементи суспільства; непотріб, негідь, потолоч. [Сторож:] Чи давно покидьком був [Вишкварка], а тепер ба — шинк свій, ..землю вже купив!.. (Гр., II, 1963, 521); Майже всі штубові — німкені. Хоч вони теж в’язні, але не політичні, а всілякі покидьки (Хижняк, Тамара, 1959, 187); Нашого Галана націоналістичні покидьки бояться і по цей день. Його творчість, його слово палить вогнем їх запроданські душі (Ком. Укр., 8, 1962, 57); // Уживається в значенні лайливого слова. — Сволота! Покидьок! — бушував Геллерфорт. — Ні чорта не взнав (Хижняк, Тамара, 1959, 145).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 23.