ПО́КВОЛ, ПО́КВІЛ, волу, ч., діал. Наруга, знущання. [Стеха (до Бичка) :] І що ж би то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мирові? (Кроп., І, 1958, 446); — Нема божої правди на світі!.. Та, мабуть, і бога нема, бо якби був, то не дав би одних на посміх і поквол другим… (Крим., Вибр., 1965, 412); [Сотник:] О, пекло, ні!.. Не дам на поквіл доні, Не попущу, щоб назнущався кат… (Стар., Вибр., 1954, 556).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 20.