ПОЗОЛО́ЧУВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. теп. і мин. ч. до позоло́чувати.

2. у знач. прикм. Покритий позолотою. Затремтів до самого вершка кам’яний колос, і з грюкотом пообпадало позолочуване проміннє [проміння] з його голови і стріли з його рук (Фр., II, 1950, 97); Молиться [злодій] в церкві поміж людьми на те тільки, щоб украсти позолочуваний хрест (Март., Тв., 1954, 366); *У порівн. [Данило:] Може, то якраз золота грамота? [Петро:] Іменно вона!.. Я бачив, що один краєчок здорово блищав, аж сяв, неначе позолочуваний!.. (Кроп., IV, 1959, 93).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 825.