ПОЗЛІТА́ТИ, а́є, а́ємо, а́єте, док.

1. Злетіти вгору (про всіх або багатьох, усе або багато чого-небудь). Глянь, півні позлітали аж на хату та й там б’ються (Сл. Гр.).

2. Злетівши, покинути якесь місце (про всіх або багатьох). Кури позлітали з сідала (Сл. Гр.).

3. розм. Швидко зіскочити, з’їхати, спуститися і т. ін. звідкись (про всіх або багатьох). Зграєю гайвороння бандити позлітали з коней і опустились на ріллю (Стельмах, II, 1962, 192).

4. Упасти, зірвавшися звідкись, відділившись від чого-небудь (про все або багато чогось, усіх або багатьох). Митруньо вздрів багато дерев, а на землі повнісінько всілякого цвіту, що позлітав уже з садовини (Март., Тв., 1954, 145); Хлопці й дівчата від того вигуку мало не позлітали з огорожі (Юхвід, Оля, 1959, 126); — Он він [танк] захряс на болоті!.. — І гусениці позлітали, і башту, видно, заклинило! (Гончар, IV, 1960, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 819.