ПОЗИ́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до позича́ти. Треба було [Давидові].. гроші, позичені на коня, — тридцять карбованців, — оддати Чумакові (Головко, II, 1957, 136); На кухні жарко горіла плитка, шумів примус, проте спітніла Луківна накачувала ще й другий, позичений у сусідки (Баш, Надія, 1960, 25); // у знач. прикм. Позиченими зубами кістки не розгризеш (Укр.. присл.., 1955, 293); Десь, колись, в якійсь країні Пробував поет нещасний, Тільки й мав талан до віршів Не позичений, а власний (Л. Укр., І, 1951, 363); // у знач. ім. пози́чене, ного, с. Те, що взяли або дали в борг. Довго мучився [Онопрій] над першим листом до Ольги. Намагався втиснути в нього не тільки всю душу свою і серце, але й усе чуже, позичене, чуте з уст поручика Гриньова (Іщук, Вербівчани, 1961, 71); // пози́чено, безос. присудк. сл. Що було на ній до вінця позичено.., то усе люди своє познімали (Кв.-Осн., II, 1956, 217).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 816.